Чим довше триватиме російсько-українська війна, тим менше біженців повертатиметься додому. Яку роль поляки відводять біженцям з України? Відповідь на це запитання є головним викликом для нової польської влади. Наводимо думки з інтерв’ю з Бартомієм Потоцьким з Інституту прав мігрантів в РП.

– Ми не можемо жертвувати людьми на вівтар в ім’я добрих політичних відносин з Україною. Ми припускаємо, що ми не будемо інтегрувати біженців, тому що, можливо, вони повернуться в Україну? А якщо вони не повернуться? Їм буде завдано великої шкоди. Ми повинні поважати українську сторону, але також чітко заявити, що ми будемо проводити нашу внутрішню та інтеграційну політику, – каже директор вроцлавської неурядової організації Інститут прав мігрантів Бартломей Потоцький. – Через три роки ще немає ідеї, якою вона має бути.

За останніми даними на листопад 2023 року, у Польщі проживає приблизно 955 тис. біженців з України. Влітку  2024 року Євросоюз продовжив тимчасовий захист для людей, які тікають від війни Росії проти України, до 4 березня 2025 року. У Польщі він також продовжений і закінчується 4 березня 2025 року.

Чим довше триває конфлікт, чим довше біженці з України залишаються на території Польщі, тим помітнішим стає поділ на кілька груп. Найбільша – не більшість, не перевищує 50% – ці люди, які входять в інтеграційний процес. Вони хочуть жити відносно нормальним життям, не задаваючись питанням, повернуться вони в Україну чи ні. Їхні діти відвідують польські школи, вони працюють. Серед них є група, де відбулося возз’єднання родини. Раніше в Польщі працювали чоловіки, а після 24 лютого до них приєдналися дружини та діти.

Людей, які однозначно заявляють про своє бажання залишитися в Польщі назавжди, менша група, ніж попередня. Тут ми також часто мали справу з возз’єднанням сімей або з біженцями, які не мають близьких родичів в Україні. Такі люди беруть участь у багатьох суспільних процесах.

Ще одна група намагається інтегруватися, але на тимчасовій основі. Він вибирає з процесу інтеграції лише ті елементи, які дозволяють йому функціонувати в Польщі. Це, наприклад, люди, які працюють нижче своєї кваліфікації, але не примусово, а за бажанням. (Звичайно, є й ті, хто змушений працювати нижче своєї кваліфікації і не має легкої можливості знайти роботу відповідно до своєї освіти).

Біженці з України роблять це, щоб уникнути спокуси повної інтеграції. Це природна модель вирішення ситуації з міграцією біженців. Ці люди бояться так званої пастки зобов’язань.

Чим більше вони віддають себе Польщі, тим важче їм буде повернутися до України
Наприклад, вони не хочуть брати участь у культурних подіях приймаючої країни, оскільки вважають, що це не час і не місце, вони тут лише для того, щоб забезпечити свою безпеку. Ця група функціонуватиме в такому ключі ще довго завдяки сильній патріотичній прив’язаності до країни походження. Це люди, які з більшою готовністю брали б участь у культурі своєї країни походження, ніж у країні перебування. Цією групою слід краще керувати за допомогою установ країни походження. Прикладом є спільні проекти МЗС України та Міністерства культури Польщі.

Остання група – яка постійно зменшується – це люди, які не інтегруються. Це теж різноманітно. Хтось з різних причин працює, а хтось ні. Найбільш соціально складною групою є група осіб, які не працюють і проживають у центрах колективного розміщення, оскільки стають залежними від допомоги, т.зв. навчена безпорадність.

Чим довше ця група перебуває в центрах і за певними схемами, тим важче буде – навіть тим, хто часто каже, що хоче повернутися в Україну – повернутися до країни, яка відбудовуватиметься після війни. Україна, особливо на першому етапі, потребуватиме дуже активних людей.

Завдання польської влади, яка займається людьми, які проживають у центрах колективного розміщення, – показати їм різноманітні можливості не лише для діяльності на ринку праці, а й для соціальної активності загалом. На жаль, цього немає.

Повоєнній Україні знадобляться активні люди, але чи захочуть вони повертатися додому
Можливо, ці люди сподіваються, що після перемоги в Україні ситуація буде така, як до війни. Але на жаль, експерті прогнозують погіршення як економічного, так і суспілної життя. Серед біженців зростає побоювання про повернення автократичних симптомів часів Януковича. Українців  жахає посилення контролю з боку владних органів та незрозуміле надання більших повноважень правоохоронцям на тлі відверто незадовільною ситуацією з українським правосуддям.

Досі Україна була країною, яка потребувала активності від своїх громадян. Адже українці були дуже активними як соціально, так і в громадянському суспільстві, а також на ринку праці. Це дуже підприємлива нація, але працювати в умовах поліцейського свавілля бажаючих нема.

Для неінтегруючої в Польщі групи біженців це приватні трагедії. У цьому контексті йдеться про «втрачений рай» і туманний довоєнний сон. Чим раніше ми покидаємо країну походження, тим більше ми ідеалізуємо її хороші сторони і тим менше пам’ятаємо важкі та складні елементи. Ці люди запам’ятають позитивні речі про життя в сім’ї, серед друзів і в громаді, погано уявляючи собі реалії українського сьогодення.

Післявоєнний сон передбачає надію, що після перемоги все буде добре. Але цим людям ніхто не каже: ти почуваєшся українцем, ти хочеш відбудовувати цю країну – і нам знадобиться, припустимо, багато інженерів. Тож якщо ви можете поїхати на професійні курси до Польщі – їдьте, бо цього вимагає від вас наша післявоєнна мрія. А офіційне гасло одне: “все буде добре”.

Люди, які перебувають у центрах колективного розміщення, часто перебувають у скрутному становищі через, наприклад, вік або наявність маленьких дітей. Нелегко мати трьох дітей і бути матір’ю-одиначкою і проходити курси професійного або мовного навчання. Це виклик. І коли немає стимулів підтримувати бадьорість, припускаючи, що ця діяльність згодом стане для нас якимось капіталом, який окупиться, не варто дивуватися, що ці люди не активізуються.

Дивиться також: Особливості польського способу життя

Українські біженці- польські проблеми
Громадянське українське суспільство в Польщі було активним і, звичайно, була розвинена довоєнна українська діаспора. Про це мало говорять відкрито, більше розповідаючи про допомогу з боку влади РП. Люди з України взяли на себе величезний особистий тягар і забрали до свого дому своїх друзів, рідних, а часом і геть незнайомих людей. Статистика свідчить лише про те, що ці люди з’явилися на приватних квартирах. Це неофіційне свідчення, але я маю польських та українських друзів, і я бачу, як розподілилася кількість прийнятих біженців.

Ми провалили критичну інфраструктуру та цивільний захист. Потенціал добровільних пожежних команд, однієї з небагатьох організацій цивільного захисту, які навчаються як команда, був повністю невикористаний. Волонтерські пожежні команди можуть керувати волонтерами, які ризикували життям через брак знань і досвіду, а також нестачу досвіду як діяти в кризових ситуаціях.

Ситуація з українськими біженцями у Польщі продовжує змінюватись, особливо з урахуванням майбутніх законодавчих змін, які набули чинності 1 липня 2024 року.

Основні зміни

• Скасування фінансової підтримки: З 1 липня 2024 року припинено виплату одноразової допомоги у розмірі 300 злотих та пільги на житло у розмірі 40 злотих на добу для біженців. Це рішення пов’язане з труднощами у контролі за системою допомоги та збільшенням кількості заявок від громадян України.
• Продовження тимчасового захисту: Статус тимчасового захисту для українських біженців продовжено до 30 вересня 2025 року. Це дозволяє біженцям залишатися легально в країні і дозволить змінити статус на тимчасове проживання в РП строком на три роки.
• Обов’язок дітей відвідувати школи: З вересня 2024 року всі українські діти шкільного віку мають офіційно навчатися в польських школах, незалежно від того, чи здобувають вони освіту онлайн з України.

Прогнози та поточна ситуація
За даними УВКБ ООН, очікується, що до кінця 2024 року у Польщі буде близько 1,1 мільйона українських біженців. У Пшемислі щодня прибуває від 2000 до 5000 українців, багато з яких залишили райони, що зазнали обстрілів.
Польський уряд продовжує обговорювати необхідні зміни з громадськими організаціями та місцевою владою, щоб забезпечити підтримку найбільш уразливих груп серед біженців.