Історія вбивства підлітка на верхній станції київського фунікулера стала лакмусовим папірцем для української судової машини та правової системи в цілому. Йдеться про справу співробітника УДО Артема К., звинуваченого у умисному вбивстві неповнолітнього Максима Матерухіна.

На момент написання цих рядків вироку вбивці все ще немає: засідання суду багаторазово зривалися через неявку захисту, суд у результаті призначав «постійного адвоката», а Генпрокурор України Руслан Кравченко особисто прийшов підтримати звинувачення, запевняючи громадськість, що «затягувань більше не буде». Але сам факт, що це звучить з вуст такого високого чиновника більш як через рік після злочину — діагноз системі правосуддя в Україні.

Обставини трагедії

Максим Матерухін, 16-річний підліток астенічної статури (зріст близько 180 см, вага приблизно 59 кг), увечері 7 квітня 2024 року став жертвою злочину, скоєного дорослим, тренованим чоловіком, співробітником державної служби охорони. Управління державної охорони України (УДО) підпорядковується безпосередньо Президенту України. Це відомство займається охороною посадових осіб та здійснює свою діяльність під керівництвом глави держави.

Обвинувачений, кандидат у майстри спорту з дзюдо, приблизно 182 см на зріст і близько 92 кг ваги, кинув підлітка у вікно на верхньому майданчику фунікулера. Згідно з логікою дії обвинуваченого — жертва, неповнолітній Максим, мала випасти у вікно, розташоване на висоті близько 15 метрів. Таке падіння могло призвести до важких травм і смерті, але через збіг обставин Максим через вікно не випав, але травми шиї, отримані від уламків розбитого скла — виявилися смертельними. Максим Матерухін загинув протягом хвилини від сильної крововтрати, спричиненої пошкодженнями яремної вени.

Картина абсурду в цій історії починається з очевидного дисбалансу сил: дорослий тренований чоловік проти підлітка і підсумкова трагедія в людному громадському місці, під камерами, при численних свідках. Ця ситуація — демонстрація усвідомленості дій обвинуваченого. Підозрюваного Артема К. затримали — він перебував у стані алкогольного сп’яніння, при ньому знайшли вогнепальну зброю і марихуану.

Проте класичний набір «процесуальних хитрощів» — заяви про «відсутність наміру», скарги на «тиск суспільства», зміни захисників та клопотання про додаткові експертизи — місяцями підмінюють розгляд звинувачень та вирок.

Як «юридичні хитрощі» паралізують українське правосуддя

Українські суди десятиліттями відточують прийоми, що дозволяють майже безкарно тягнути час у справах проти силовиків та чиновників:

• Систематична неявка захисту — формально поважна причина переносу. У справі фунікулера саме так затягувалися засідання, допоки суд не призначив постійного адвоката.
• Нескінченні «додаткові експертизи» та слідчі експерименти — навіть за наявності відео та безлічі свідків. Це стандартна тактика для розпилення очевидності та втрати імпульсу справи. У висвітленні у справі фунікулера прямо йдеться про призначення нових експертиз та «процесуальні» паузи.
• Риторика про «відсутність наміру» за явної переваги сил та тяжких наслідків — ще один шаблон захисту, який суди великодушно приймають до розгляду знову і знову — по колу.

Ті ж прийоми застосовуються і в інших резонансних справах проти силовиків, що перетворює судові процеси на нескінченну смугу перешкод.

Приклади резонансних кейсів: від катувань до років очікування

Кагарлик, травень 2020. У відділенні поліції жінку катували і багато разів ґвалтували; розслідування розкрило системність такого насильства у цьому відділі групою осіб – п’ятьма співробітниками РВВС. Минали роки, але громадська пам’ять та хроніка процесу — це низка переносів, службових перевірок, переведень, спроб «вивести з гри» всіх обвинувачених через мобілізацію вже навіть на фінальній стадії суду. Це хрестоматійний приклад: жахливі факти, суспільний шок і затяжний рух системи до винесення вироків.

Справа викликала широкий суспільний резонанс через факти кричущої жорстокості, виявлених у цьому відділенні поліції. Слідство встановило безліч епізодів тортур та різних знущань над громадянами, включаючи використання тортур протигазом, багаторазові задушення, тортури за допомогою наручників, витончені та тривалі побиття, застосування електроструму та різних видів та способів зґвалтування громадян обох статей.

Винні були затримані у травні 2020 року, а лише у травні 2023 року Микола Кузів та Сергій Сулима отримали вирок, який потім був підтверджений апеляцією у листопаді 2024 року.

У результаті з п’ятьох обвинувачених вирок отримали лише двоє — Кузів та Сулима.

Інші троє повноцінних співучасника злочину — Євген Трофименко, Ярослав Левандюк та Сергій Панасенко (який був начальником цього відділку поліції) — фактично вийшли з судового поля через мобілізацію до лав ЗСУ, що стало підставою для припинення судового розгляду їхніх справ на момент оголошення 2020 року.

До цього моменту (серпень 2025 року) Трофименко, Левандюк чи Панасенко у списках загиблих або зниклих безвісти не зазначені. Також немає підтверджень, що вони отримували поранення під час служби у ЗСУ.

Смерть під час затримання, Вінницька область, 22 липня 2025 року. Чоловіка, 51-річного водія мопеда без номерних знаків та захисного шолома, зупинили правоохоронці. Він нібито відмовився надавати документи і намагався втекти, за що поліцейські «вирішили його затримати».

Після надягання наручників — за словами поліцейських — чоловік раптово знепритомнів, йому надали долікарську допомогу та викликали швидку допомогу, але чоловік помер до її приїзду. Відкрито службове розслідування та призначено експертизу, проте правоохоронцями вже озвучено офіційну версію загибелі чоловіка — «відрив тромбу».

Попередня правова кваліфікація інциденту – перевищення влади чи службових повноважень працівником правоохоронця із застосуванням спеціальних засобів без ознак катувань (частина 2 статті 365 КК України). Державне бюро розслідувань (ДБР) проводить досудове розслідування, в рамках якого розшукують свідків та аналізують вилучені записи з нагрудних камер, проте імена та посади співробітників поліції не розголошуються.

Знову — смерть у контакті з правоохоронцями та механічно запущена системою вирва бюрократичних процедур.

Ще один показовий та резонансний випадок у Дніпрі 29 серпня 2023 року. Патруль поліції – Єгор Звонков  та Анастасія Жила, зупинив на проспекті Івана Мазепи автомобіль Jaguar, за кермом якого була Тетяна Патінка; на відео з камер видно, що водій скоїв порушення на перехресті – здійснив поворот ліворуч за знаку, що забороняє.

Патрульні зажадали від водія вийти з машини, а коли вона відмовилася — застосовуючи спецзасоби (газовий балон) та надмірну силу до Тетяни Патинки (ламаючи руку) спробували витягнути її з автомобіля через вікно; в салоні перебували двоє неповнолітніх дітей 12 і 14 років, старший з яких фіксував те, що відбувається на камеру свого мобільного телефону.

Далі між Джумбері Сілогавою — чоловіком Тетяни Патінки, який також знаходився в авто як пасажир — і поліцейськими зав’язалася бійка, під час якої Єгор Звонков тричі вистрілив чоловіку в СПИНУ  — Силогава загинув на місці. Ні, це не замовне вбивство. Тетяна повертала та тому перехресті з дати придбання авто. Це співпадіння, ага…

Поліцейського (Йегорушку ЗвАнкова) затримали (він перебував у приміщенні РВВС), а через 2 доби, 31 серпня 2023 року Кіровський районний суд Дніпра обрав запобіжний захід для Звонкова — цілодобовий домашній арешт терміном 60 діб. За цим рішенням спостерігалася підтримка колег Звонкова: поліцейські аплодували такому рішенню в залі суду.

Через 3 місяці, 27 листопада 2023 року, Апеляційний суд задовольнив апеляційні скарги захисту Дзвінкова. Запобіжний захід йому пом’якшили до нічного домашнього арешту (з 22:00 до 06:00) і дозволили повернутися до роботи в Національній поліції.

Останні згадки у пресі та судові рішення також відносяться до листопада 2023 року, і на серпень 2025 року у відкритих джерелах немає інформації про результати перевірки чи завершення розслідування щодо дій Єгора Звонкова.

Жінку-водія у день пригоди, 29 серпня 2023 року заарештували та відправили до СІЗО, проте через 18 діб, 15 вересня 2023 року запобіжний захід був змінений на цілодобовий домашній арешт. Такий запобіжний захід зберігався для Тетяни Патінки протягом 15 місяців — до винесення їй вироку 17 грудня 2024 року.

Суд визнав Тетяну Патінку винною у опорі поліції та засудив, призначивши їй покарання – три роки пробаційного нагляду (умовно – нагляд, це аналог умовного терміну).

Вбивство Кирила Тлявова у 2018 — ще один кричущий приклад, коли правоохоронна система в Україні не просто поблажлива «до своїх», а прямо ігнорує всі правові та судові норми. Про цей випадок написано безліч докладних матеріалів у ЗМІ, тому тут можна обмежитися коротким резюме —  п’яні поліцейських з друзями із малокаліберної гвинтівки застрелили дитину віком 5 років, влаштувавши тир прямо у себе на подвір’ї.

Фальсифікації, службові підробки, втрата речових доказів, незлічені порушення процесуальних норм, неприкрита протидія з боку органів слідства та прокуратури, недопущення адвокатів та потерпілої сторони до слідчих дій, нехтування моральними нормами та професійною етикою – все це призвело до того, що на правоохоронці відкрито заявляють бабусі хлопчика, що не зазнають за вбивство дитини жодного покарання.

Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд оголосив вирок у справі вбивства 5-річного Кирила Тлявова.
Одному з обвинувачених за неумисне вбивство призначили чотири роки позбавлення волі, з можливих семи. Проте, термін його перебування під вартою судом враховано як позбавлення волі.
Іншому фігуранту суд призначив 4 роки позбавлення волі з іспитовим строком на 2 роки.
Ще двох фігурантів суд виправдав. Їм загрожувало до 6 років за ґратами.

Ніхто з обвинувачених у вбивстві не опинився в тюрмі.

Примітно, що у липні 2019 року ГБР розпочинало розслідування про ймовірне приховування злочину переяславськими поліцейськими, проте управління ГБР у Київській області не змогло надати жодної інформації про перебіг розслідування. Слідчий у справі про вбивство Кирила Андрій Болотін підтвердив, що «бюро точно веде кілька розслідувань», однак оскільки там, за його словами, «усі об’єднували та роз’єднували», деталей він вже не пам’ятає.

Коментарі:

«Та про цю бабу Шуру все місто знає, що вона алкоголічка, п’яна постійно навіть посеред дня! Мені там шкода тільки маму, от побачите – вона там теж довго не житиме. Тому що з тією бабою жити неможливо!» — анонімно від одного з правоохоронців

«Я ніколи не була знайома з обвинуваченими або їхніми сім’ями особисто, хоча щодня їздила в одному рейсовому автобусі з його сестрами та дружиною Петрівця. Ще як Кирило живий у реанімації був, то вони приходили, вдавали, що співчують. Мати Петрівця тоді говорила: “Ну якщо зробив, то нехай отримає по заслугах”, – згадує вона. — Говорять вони тепер зовсім інше, прямо святі вони тепер. І взагалі ні в чому не винні.

На суди завжди приходила ціла «група підтримки» обвинувачених — сусіди, куми, батьки, сестри, якісь їхні знайомі, просто невідомі чужі люди, які зовсім не живуть у нашому місті. Сидять і не ховаючись — галасують, сміються на засіданні суду, голосно та брудно жартують, обзивають вбитого Кирила. Син мій іноді не витримував цього — встане, закричить на них — а суддя відразу робить йому зауваження і велить замовкнути — не порушуйте лад у залі суду, громадянин», — каже бабуся загиблого Кирила, Олександра Миколаївна.

Коли поліцейські — «свої»: м’якість та затягування процесу

Громадський резонанс навколо вбивства на фунікулері був величезним: мітинги біля суду, вуличні протести, звернення сім’ї та друзів, публічні вимоги вироку. І все ж на практиці суд довгий час терпимо ставився до зривів засідань стороною захисту та до спроб «перевести розмову» на експертизи, тоді як суспільство чекає на базовий — прямий і швидкий розгляд.

До цього додається загальна статистика та розслідування про «поблажливість» судів до «своїх». Показовий пласт – справи з нетверезого водіння.

Розслідування NGL.media розкрило суддівську практику, де, наприклад, в одному суді виправдовують до 78% затриманих за «п’янкою за кермом», а один і той же водій 12 разів поспіль виходив сухим з ​​води — при затримках, що фіксуються, у стані явного наркотичного сп’яніння. Це не помилка системи, це схема.

Адвокатські дайджести судової практики за ст. 130 КУпАП (ДТП/Драгер) рясніють кейсами скасування постанов через процедурні «дрібниці»: немає серійного номера алкотестера, немає роздруківки Dräger, немає підписів, свідки дають «шаблонні» свідчення, протокол оформлений з помилками — і все, справа розвалюється. Суди нерідко стягують ще й моральну шкоду поліції. Це закріплює цинічний сигнал: формальність важливіша за сутність.

Дивіться також: Корупція в Україні

«Опирався», «адмінзатримання» та 72 години як покарання

Формула «чинив опір законним діям співробітників поліції» — універсальний ярлик у сьогоднішній Україні, який покриває надмірну силу під час затримання та підкладає соломку на випадок скарг на дії поліції. Так, за адміністративною лінією КУпАП передбачає до 3 годин затримання (з винятками), а Конституція (ст. 29) вимагає звільнення, якщо о 72 годині не винесено мотивоване судове рішення про тримання під вартою.

Але правозастосування в Україні далеке від літери закону: правозахисні та профільні юридичні публікації регулярно фіксують зловживання 72-годинним «коридором» як фактично покаранням — не доставили вчасно до суду, відмовили в адвокаті, затягнули оформлення протоколу, перенесли розгляд справи, «призначили дослідження». Це ще не вирок, але покарання — тримання під вартою вже сталося.

Юридична нікчемність ТЦК як «державного органу»

Окремий пласт – дії ТЦК. Юристи та ЗМІ останні місяці щоразу роз’яснюють: працівники ТЦК не мають повноважень на затримання та перевірку документів — це виключно компетенція поліції і лише на законних підставах. На практиці ж ми бачимо «забирання» на вулиці, силові супроводи, «доставлення» до ТЦК, погрози та тиск; це системно фіксується у публічних роз’ясненнях, соціальних мережах та відеороликах.

Особливо цинічно виглядають свідомо неправдиві заяви поліцейських «Ви знаходитесь у розшуку ТЦК».

Що таке «розшук» в українському праві

В Україні розшук осіб регулюється КПК України, законами «Про Національну поліцію», законом «Про оперативно-розшукову діяльність» та внутрішніми наказами МВС. Розшук оголошується виключно у кримінальних справах:

• коли людина підозрюється/звинувачується у скоєнні злочину та ховається від слідства чи суду;
• коли засуджений ухиляється від виконання вироку;
• коли потрібно встановити місцезнаходження безвісти зниклого (це вже розшук як спецкатегорія).

Рішення про розшук приймає слідчий, прокурор чи суд (залежно від стадії). Інформація про розшук вноситься до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЕРДР) та бази МВС АРМ «Розшук». Поліцейські, патрульні, зокрема, можуть перевірити це виключно в ЄРДР чи АРМ «Розшук». Якщо є позначка «у розшуку», поліцейський зобов’язаний зафіксувати затримання офіційно.

ТЦК умовно-правомочні лише у функції оповіщення та обліку, але при цьому не мають жодних повноважень на подачу у розшук, затримання, силовий вплив, доставлення чи проведення.

В Україні не існує закону про ТЦК, ця структура створена і діє на підставі постанови Кабінету міністрів — Положення про ТЦК та СП (КМУ №154 від 23.02.2022) та в частині реалізація посилається на закон України про військовий обов’язок, закон про Мобілізацію та соціальний захист військовослужбовців, а також на накази Міноборони та укази Президента.

Проте систематично фіксуються випадки примусового «доставлення» громадян, побиття, погрози фізичної розправи аж до інвалідизації та позбавлення життя, тортур голодом — все за повної відсутності легітимних підстав.

Наприклад, на Львівщині у вересні 2023 року ДБР затримало заступника начальника ТЦК та його водія — за побиття та тортури голодом чоловіка, щоб змусити його пройти військово-медкомісію. Це відбувалося у приміщенні військкомату, де чоловіка утримували у підвалі тривалий час. Такі дії не можуть бути виправдані статусом ТЦК — цих повноважень їм просто ніхто не давав. Проте це відбувається регулярно, створюючи у громадян почуття беззахисності та страху.

Резонансний випадок невиправданого насильства з боку представників територіального центру комплектування (ТЦК) — випадок із вчителем історії з Харкова:

11 травня 2025 року у Харкові «під час роботи мобільної групи ТЦК щодо оповіщення військовозобов’язаних виник конфлікт» — у типовому для працівників ТЦК вигляді.

На відео очевидців події виразно видно, як працівник ТЦК, перебуваючи в групі осіб — також працівників ТЦК — двічі завдає удару кулаком чоловікові в живіт, потім ще один — у груди, а потім проходить разом із потерпілим близько 50 м і вкотре б’є потерпілого кулаком в обличчя. Потерпілим виявився викладач історії, який не чинив жодного опору і не поводився агресивно, у нього — бронь, що діє, від мобілізації як працівника Міністерства освіти. За гіркою іронією долі, він викладав історію саме в тій школі та в тому класі, де навчатиметься донька підозрюваного.

Нагрудні відеокамери, які за правилами мали бути у кожного працівника ТЦК — в той момент «були несправні».

• Слідчі завершили досудове розслідування та 16 червня 2025 року направили матеріали до Салтівського районного суду Харкова за статтею 296 КК (хуліганство, до 5 років обмеження волі).
• Суддя 16 червня 2025 року переглянув відеозапис інциденту від очевидців, і, незважаючи на однозначне трактування події на відеозаписи та характер дій працівника ТЦК, сам обвинувачений визнав сам факт завдання ударів, але «не погодився з кваліфікацією справи за ст. 296 КК України (хуліганство)», у зв’язку з чим подальший розгляд було перенесено на 4 липня 2025 року.
• 4 липня 2025 року Салтівський районний суд Харкова знову переніс засідання на невизначений термін із формулюванням “через необхідність запитати додаткові матеріали”. Це черговий приклад явної та невиправданої агресії співробітника ТЦК, підтвердженого відеозаписом, коли розгляд справи в суді навмисне затягується і не доходить до вироку.

Фактична безправність громадян України перед правоохоронною системою

Злиття процесуального затягування, подвійних стандартів та неправомірного застосування сили створює чіткий образ держави, в якій громадянин фактично безправний:

• Коли пересічні громадяни порушують закон — навіть несуттєво — вони одержують жорсткі вироки, навіть якщо справа через формальні недоліки розвалюється в суді.
• Коли державний службовець — у тому числі працівники ТЦК або поліцейський вчиняє злочин (насильство, навіть вбивство), — застосовується практика затягування, кругова бюрократична порука «це не в нашій компетенції», формальні «помилки» в протоколах і службові перевірки стають приводом для відстрочки або відсутності покарання.

Простір права в Україні перетворився з гарантій прав людини на бюрократичну пастку: форми важливіші за сутність, процесуальні “шумові фільтри” підмінюють собою правосуддя в Україні, підриваючи основи держави та права.

Можна легко з’єднати ці пазли:

• загибель підлітка на переповненій станції під камерами і рік очікування вироку;
• справи про тортури та зґвалтування у відділах поліції — і «фінальна стадія», де обвинувачені раптово уникають відповідальності, «зникаючи» у мобілізаційних списках;
• офіційна «попередня версія про тромб» одразу після смерті затриманого — за місяці до завершення експертизи;
• нескінченні перенесення та «заміни адвокатів» у судах усіх інстанцій замість процесів по суті;
  безпричинні та безкарні затримання під приводом «невиконання законних вимог» або «опору під час затримання»;
• 72 години позасудового арешту у вигляді «ніби законного» очікування рішення суду, яке перетворилося в Україні на поширену каральну практику;
• вуличні «доставлення» до ТЦК без жодних підстав і повноважень;
• масові «неточності» та відверті фальсифікації процедур у справах проти водіїв за 130 КУпАП.
• відправлення всіх незгодних з діями влади в ТЦК — з наступним направленням цих людей на найнебезпечніші ділянки війни — де їх спрямують туди, де на них гарантовано чекає смерть.

У новинах та соцмережах навколо кожного такого епізод повторюється один і той же сценарій: спочатку сплеск обурення суспільства, повідомлення, прохання і молитви родичів і волонтерів — «досягніть справедливого вироку», «не дайте спустити цю справу на гальмах»), потім — перетікання історії в рутину «переносів» і «відстрочок» — «відстрочок», а «відстрочок», а «відстрочок» скандал, забуваючи про попередній злочин правоохоронної системи

У справі фунікулера мати загиблого публічно зверталася до мера Києва, коли повідомлялося про явно навмисні неявки до суду адвокатів підозрюваного та тиск суспільства, сам обвинувачений у суді постійно говорив про «відсутність наміру» та «провокацію проти нього».

Це — не винятки, а стійке системне середовище, де пересічний громадянин залишається в Україні один проти процесуальної машини: формально цивільні права в нього є, але їхня реалізація впирається у цейтнот часу, бюджет на оплату адвокатів та його особистого терпіння. Навпаки, збудована українськими чиновниками за десятки років існуюча державна система — має нескінченний ресурс часу і набір безглуздих бюрократичних процедур.

Скорпіон: історія одного з найжорстокіших вбивць Польщі

«Жорсткість» для рядових і «еластичність» для можновладців

Кейс-мозаїка з відкритих джерел показує стійку асиметрію:

• Силовики та чиновники отримують процесуальні «подушки» — мобілізацію на фініші судових процесів, службові перевірки без фіналу, додаткові експертизи поверх ще не закінчених експертиз, схильність суддів до затягування розгляду справ, ухвалення абсурдних судових рішень.
• Пересічні громадяни України з боку держави зустрічають жорсткість системи: багато протоколів по 130-й оформлюються безпідставно та з явними порушеннями процедури, і навіть якщо потім домисли поліцейських у судах виявляються адвокатами — до цього моменту водій може місяцями чекати на розгляд справи та перебувати без прав на керування автомобілем;
• Адміністративні “72 години” використовуються як важіль тиску; «злісна непокора вимогам співробітника» та «опір поліції» автоматично приписується до будь-якої взаємодії громадянина з представниками правоохоронних структур.

Паралельно розслідування журналістів показують, як суди в Україні системно вміють рятувати від покарання «своїх нетверезих водіїв», якщо ті мають зв’язки в правоохоронних органах — 78% виправдань в одному конкретному суді і водночас «серійні» виправдувальні рішення на користь однієї і тієї ж посадової особи. Це вже вочевидь не статистична похибка.

Що саме «ламає» українське правосуддя

• Гіпертрофія форми. Дефект роздруківки Dräger, не той шрифт у протоколі, не ті зрозумілі — і вся кримінальна справа визнана юридично нікчемною. Суди легко закривають такі позови, нерідко стягуючи ще й моральні збитки з поліції. Але така пильна турбота рідко застосовується для захисту свідків/потерпілих, коли силовики навмисно «знищують» процес звинувачення.
• Довільні затримання на 72 години як покарання без вироку. Конституційна межа о 72 годині та роз’яснення щодо процедур — на папері гарантія, на практиці — зручний «кишеньковий карцер» без належного судового рішення.
• Сірі зони повноважень ТЦК. Незважаючи на багаторазові роз’яснення юристів та ЗМІ про межі повноважень, «вулиця» живе за негласними правилами силового доставлення. Це формує почуття безпорадності та нормалізує свавілля.

Процесуальні заглушки у справах проти представників силових структур.

Додаткові експертизи та дослідження, службові розслідування без дедлайнів, обмежені терміни зберігання відеозаписів з бодікамер правоохоронців – коли записи за законом зберігаються місяць, а суд починає “долучати відеозапис до справи” записи рівно через місяць та один день. Свідчення та форми заяви, що змінюються, про «відсутність наміру» в суді як універсальний соус — і ось вже через рік суспільство чує від Генерального Прокурора: «затягувань у справі Матерухіна більше не буде».

Що має вимагати українське суспільство від системи

• Дедлайни на експертизи та їх кількість у резонансних справах: не більше двох, граничні терміни, мотивація для третьої.
• Процесуальна симетрія: неявка захисту — не лише перенесення, а й реальна відповідальність — штрафи та дисциплінарні заходи — від заміни захисника до початку процедури позбавлення такого адвоката ліцензії на адвокатську діяльність загалом.
• Публічність статистики та термінів судових процесів — звітність судів з перенесення  — скільки і з чиєї ініціативи, щоб громадськість розуміла — де і ким саме «міняється» швидкість винесення вироків.
• Чіткі протоколи дій ТЦК/поліції: хто і коли має право затримувати, з відкритою статистикою скарг та дисциплінарних результатів. Зараз медіаполе регулярно пояснює громадянам їхні права, але це не замінює інституційних гарантій.

ТЦК та прес-служби поліції України сьогодні відверто брешуть, описуючи поведінку потерпілих від дій правоохоронців як «агресію», «напад на співробітника органів» або «відмову від виконання законних вимог», при цьому вимагаючи від громадян «не поширювати неправдиву інформацію про дії поліції та ТЦК».

Україна у вогні війни та у ямі корупції

Справа Максима Матерухіна — трагедія та водночас — прояв цілісності та внутрішньої твердості українського соціуму, прихильності його до ідей республіки, високої моралі та людяності. Однак, це і яскраве свідчення глибокої системної дисфункції існуючої правоохоронної та судової системи в Україні.

Відео та фізичний доказ є, але вирок не винесений. Вчителя історії — побито на вулиці, відео інциденту є, справа в суді, але винесення злочинцеві вироку — під питанням. ТЦК – юридично не уповноважені на примусові дії, але системно та масово їх застосовують.

Така ситуація повністю руйнує довіру українського соціуму до правосуддя в сучасній Україні, яка перетворює соціальний договір на фікцію — і сьогодні це одне з головних випробувань для України як республіки, створеної волею українського народу 24 серпня 1991 року — захищати права громадян, а не придушувати громадянські свободи та угоду чиновникам.

22 вересня 2025 року Шевченківський районний суд Києва засудив Артема Косова до довічного позбавлення волі за навмисне вбивство 16-річного Максима Матерухіна. Суд визнав доведеною провину Косова за ч. 1 ст. 115 КК України, врахувавши відео з його визнанням «кидка», свідчення свідків та висновок судмедекспертизи.

Вирок, який відповідає вимогам Генпрокурора Руслана Кравченка, сприйнято суспільством як акт відновлення справедливості. Батьки Максима назвали його справедливим. Косов також зобов’язаний відшкодувати сім’ї 40 тис. грн. процесуальних витрат.

Рішення може бути оскаржено протягом 10 днів.