Ми запропонували поціновувачці літератури Інні Чорній розказати про враження від  польського фільму Агнешки Голланд “Слід звіра”, який знятий по роману польської письменниці українського походження Ольги Токарчук. Далі її пряма мова.

Я нечасто дивлюся кіно. Не ходжу в кінотеатри, не підписана на Netflix… Хіба випадково щось приверне мою увагу, чи друзі порадять – тим уважніша я до того, що бачу. Деякі речі – бентежать та запам’ятовуються надовго. Так колись трапилася мені трилогія Агнешки Голланд «Три кольори». «Червоний», «Синій», «Білий» – я подивилася всі три частини. Зараз вже не пам’ятаю сюжетів, але загалом вони – про життя, про смерть, про творчість… Про перемогу над собою… Але все це без жодного пафосу, дуже тихо, ошатно – навіть трагедії, невдачі та відчай. Лише кольорові акценти на екрані – як камертони настрою… Я забула багато фільмів. Ці – пам’ятаю.

І от в 2016 році ця ж Агнешка Холланд, але старша на 20 років, знімає фільм-екранізацію роману  Ольги Токарчук – польської письменниці українського походження… До речі, роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» вже виданий й в Україні – в чудовому перекладі Божени Антоняк. Українським читачам пощастило. А от глядачам, на мою скромну думку – ні.

Колись український критик Євгеній Стасіневич зауважив, що екранізацію ми порівнюємо не з книгою, а з фільмом, що кожен створив у своїй уяві… Звідси й стільки нарікань та незадоволення – бо нечасто режисерське бачення співпадає з читацьким. Й тут варто розуміти, що книга й кіно користуються різними засобами, щоб оповідати історію – тому варто в першу чергу дивитися на саму історію. Про що нам розповіли словами? Що саме нам показали? Що за всім цим?

Моє враження: книга та фільм розповідають нам зовсім різні історії. Роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» викликав свого часу багато обурення та дискусій – бо тема незручна. А от фільм Холланд, як на мене – це дешевий трилер з купою грубих штампів. В ньому безжально спрощено все тонке, складне, проблемне, що є в книжці… Навіщо? Якщо Токарчук ставить питання, то Голланд ніби бульдозером штовхає нас до відповідей… Мені соромно, незручно та не вистачає кольорових акцентів!

Сюжет й фільму, й книги досить простий. Літня самотня жінка мешкає в безлюдному селищі на Плоскогір’ї, поруч із польсько-чеським кордоном. Більшу частину року в сусідах в неї – лише двоє відлюдників. Один з них – мовчун, інший – браконьєр. Саме його нагла смерть й відкриває низку загадкових й трагічних нещасних випадків, що трапляються з місцевими мисливцями. Пані Душейко переконує всіх, що це тварини мстяться людям – тим, хто безжально та безсенсово їх вбиває. Жінку вважають божевільною та не беруть її слова до уваги… а загадкові смерті продовжуються.

Фінал книжки – сумний. Фінал фільму – або фальшивий, або відсутній… бо остання сцена неможлива, хоч і тішить неуважного любителя хепі-ендів. Я люблю хепі-енди – але не люблю брехню. А в фіналі фільму мені відчутно брешуть…

Та, може, й книжка бреше? Оповідь ведеться від особи пані Душейко – а вона є жінкою вкрай специфічною! Може, й не божевільна, але вірить в астрологію, ховає на власному цвинтарі мертвих тварин, яких знаходить деінде, схильна давати людям імена, що, на її думку, більше їм пасують, пише заяви в поліцію на браконьєрів та відстоює право тварин на гідну смерть…

Саме так! Життя не безкінечне – кому, як не важко хворій жінці це розуміти. Але, на її думку, тварини заслуговують на те, щоб не помирати заради чиєїсь розваги.

І я замислилася: може, оповідачка, як-то кажуть – ненадійна нараторка? І фільм – просто більш тверезий сторонній погляд на реальну історію? Події нібито ті ж самі відбуваються… Та я уважніше придивилася до деталей.

…Ентомолог Борос простягає жінці скляний слоїк, в ньому – жук. «Я знайшов його вже мертвого!» – поспішає повідомити чоловік, ніби не хоче, щоб його запідозрили у вбивстві комахи. В фільмі ж за склом борсається живий жук… Саме з поваги до беззахисного тваринно-комашиного життя проростає симпатія і дружба двох непростих людей – й незрозуміло, чому ця історія перетворилася в фільмі на банальність «поматросив й кинув»?

В книзі діти лише допомагають своїй вчительці клеїти по місту об’яви – в фільмі вони вже з ліхтариками бігають по нічному лісу, розшукуючи її зниклих псів. Так, пані Душейко й справді дивна – але ж не настільки безвідповідальна, щоб наражати своїх учнів на небезпеку прогулянки крізь чагарники, повні пасток!

І нарешті – моторошна кульмінаційна сцена в церкві: ксьондз читає промову про богообраність мисливців (авторка книжки склала її з реальних виступів мисливських капеланів), а посеред церкви, майже перед вівтарем, лежить скривавлена туша впольованого звіра, святково прикрашена – чи то привід для гордості, чи то поганська жертва християнському богові… Ця туша – знов приклад режисерського свавілля, така собі кувалда в голову глядача. В книзі немає трупа – достатньо самих слів, що благословляють вбивство тварин задля втіхи, щоб головна героїня втратила душевну рівновагу.

…Подейкують, що диявол ховається в деталях. Але в них ховається й бог. Диявол дурного смаку – й бог неоднозначності. Моє перше враження не змінилося – перед мною постали дві різні історії… і про першу я не перестаю думати.

А от дешеві трилери я зазвичай швидко забуваю.

Назва роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих» – цитата з Вільяма Блейка. Тіла, поховані в землю, самі стають землею, з них росте  хліб, як нове життя. Фільм Агнешки Голланд в англійській версії зветься лаконічно – «Слід». Слід звіра в людині – це здатність вбивати. Але тварини вбивають лише заради їжі (чи захисту). Людяність же, в свою чергу, полягає в повазі до смерті та вдячності. Прадавні мисливці просили пробачення у впольованих тварин й використовували все їхнє тіло – м’ясо, шкіру, кістки та сухожилки – дякуючи за дар життя.

Якось днями мені трапилася світлина в інтернеті – дванадцятирічна дівчинка на сафарі позує поруч із вбитим жирафом. Під фото – купа обурених коментів. Татусь натомість захищає «сімейні традиції полювання» та право долучати до них свою доньку. Така от собі легітимізована суспільством розвага (добре, хоч не всі від неї в захваті, судячи з реакції). Насолода чужою смертю. Дозвіл на розлюднення…

Важко екранізувати хороші книжки. Не все надається до кіноадаптацій – і тим більшої конгеніальності вимагають від режисерів складні книжки, взяті за основу. Та навіть невдача може обернутися вдачею – якщо хтось після перегляду «Сліду» візьметься прочитати «Веди свій плуг…» І самостійно поміркувати над тим, куди саме веде слід звіра.

І чи варто обирати цей шлях.

Інна Чорна

Раныше  ми розповідали про польский фильм “Боги”(Bogowie)