На кордоні я побачив твоє інше обличчя, Європе…

Однією з небагатьох речей Абдула, що досі належать йому, є старенький блакитний килим, на якому він завжди молився Аллаху ще у своїй квартирі в Сирії. Тепер він це робить з благословіння християнських братів у євангельському будинку. Це також історії багатьох біженців-мусульман, «захованих» у церковних притулках Німеччині

Я думав, що в Європі є лише ангели та гуманітаристика. На кордоні я побачив твоє інше обличчя…

Однією з небагатьох речей Абдула, що належать йому тут, є блакитний килим, на якому він молився Аллаху ще у своїй квартирі в Сирії. Тепер він це робить тут – у своєму євангельському будинку. Історії біженців, «захованих» у церковному притулку в Німеччині.

Особливий вид права для іновірців

Сесілія Юрецька, адвокат Asyl in der Kirche Berlin-Brandenburg, однієї з місцевих груп руху церковного притулку в Німеччині, вважає, що церковний притулок не повністю ґрунтується на німецькому законодавстві.

– Але дехто каже, що це особлива форма застосування права подавати звернення, – пояснює він. – Це означає, що громадяни можуть просити владу вжити заходів. У випадку церковного притулку, для повторного розгляду справи біженця.

Іншою правовою основою, гарантованою конституцією Німеччини, є свобода совісті та віросповідання. Люди, які пропонують церковний притулок, заявляють, що релігія зобов’язує їх підтримувати людей, які страждають і знаходяться в небезпеці.

Крім того, в Європі є інша прикра практика щодо біженців. Тобто сама Німеччина не депортує людей, наприклад, до Афганістану – це роблять “інші країни”. Тож коли парафія «ховає» афганця в церковному притулку, щоб уникнути повернення в країну, через яку він потрапив до Німеччини, і депортації до талібів, це можна пояснити лише формальною повагою до “німецького правопорядку”.

Існує угода між Федеральним відомством у справах міграції та біженців (BAMF), найвищим органом Німеччини, відповідальним за процедури щодо біженців, та католицькою та протестантською церквами.

– Усі міністри внутрішніх справ Німеччини та офіційні особи федеральних земель заявили, що повністю визнають церковний притулок, – каже Сесілія. – Виникли певні непорозуміння, тому що інформація про те, що там хтось перебуває, не була належним чином передана ні поліції, ні BAMF, ні місцевими міграційними службами. Але в Берліні та Бранденбурзі з цієї причини нікого жодного разу не вилучали з церковного притулку.

Біженець страждає, BAMF відмовляється від розуміння

Люди, яким загрожує депортація через Дублінські правила, найчастіше шукають захисту в християнських церквах. Це означає, що одна країна, зазвичай перша країна ЄС, до якої первинно прибуває біженець, відповідає за процедуру надання притулку біженцю або його депортацію.

– Маючи справу з «Дубліном», ми спочатку просимо BAMF використовувати положення, яке дозволяє йому взяти на себе процедуру надання притулку, – пояснює Сесілія.

– Навіть якщо хтось перетнув кордон ЄС у Польщі і подав тут заяву на захист, чи можна спробувати, щоб її розглянула Німеччина? – Переконаюся.

– Так, Німеччина та будь-яка інша країна Шенгену. Це те, про що ми просимо BAMF. У минулому ми розглядали стільки справ, — каже Сесілія. – Зараз BAMF зазвичай каже ні.

Перевіряю статистику. У 2015-2016 роках BAMF позитивно відповів на такі заявки майже у 80% випадків. випадків. У 2018 році 12 відсотків випадків. З січня по кінець квітня 2019 року задовольнив 2 із 147 таких заяв (1,4%).

– Я думаю, що він робить це з політичної точки зору, незалежно від ситуації людини, – каже Сесілія.

– Інколи нам хочеться плакати, знаючи, скільки страждає біженець, а BAMF це не хвилює.

Якщо хтось подав заяву на захист у Польщі і поїхав, наприклад, до Німеччини, через деякий час процедура в Польщі припиняється, відбитки пальців зникають із системи через півроку і вони можуть вступити в процедуру притулку в іншій країні. Перед тим йому загрожує вивезення до Польщі. Щоб уникнути цього, він шукає притулку в церкві.

Коли хтось ховається «в церкві» від депортації до країни походження, переговори з владою тривають, поки не буде знайдено рішення. Тому іноді він повертається в країну, але там йому створюють безпечні умови. Або йому надається певна форма проживання в Німеччині. Це може тривати шість місяців, а за потреби навіть роки.

Як вбити часи презирства

Абдулрахман отримав кімнату в євангельській парафії Бреденшайд-Шпрокхевель. Це приблизно 20 квадратних метрів, пофарбованих у біло-блакитний колір. Стіл, ліжко, книжкова шафа 1980-х років, кілька стільців. Настінний годинник вимірює час, який для Абдула триває вічність. Бо зазвичай він тут один і не може вийти на вулицю.

– Це дуже, дуже нудно. Я намагаюся вивчити німецьку, але в іншому це нудно. Місто маленьке, я нікого не знаю, — каже сирієць. – Інколи прийде хтось із моїх одновірців, але найчастіше я сам на сам.

Абдул отримує 50 євро на тиждень від місцевої християнської церкви. Він до того складає список необхідних йому речей, і волонтери приносять йому ці продукти. Він навіть не може сам вийти до найближчого магазину, бо якщо його хтось зупинить з представників влади, його мають негайно затримати та депортувати.

Щоб згаяти час, він працює в церкві – тишком згрібає листя в церковному саду або чистить картоплю та різні овочі, потайки виконує будь-яку роботу, поки церковна  громада відкрито готує та роздає безкоштовні обіди для людей похилого віку.

Покарання за гуманність

– Я в важкій депресії. Я увесь час думаю лише про своїх дітей і дружину в Сирії, – зізнається Абдулрахман. – Як і я, жінка співпрацювала з міжнародною організацією, і уряд її розшукує “за зраду”. Вона повинна постійно ховатися. Ми весь час говоримо про це по телефону. Я б хотів, щоб вона прийшла до мене у цей вільний світ. Я не можу спокійно спати, боюся, що німецька влада прийме хибне рішення та мене депортують до Латвії, а потім до Сирії. Я розмовляю з психіатрами та психологами про цю ситуацію через WhatsApp, але цього недостатньо, лише розмови не є вирішенням.

Абдула постійно контактує з латвійською правозахисною організацією. Він хоче подати скаргу проти Латвії, а якщо це не вдасться – до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Вони б мене або таємно вбили або замкнули назавжди

Походить Абдулрахман з півдня Сирії. Він закінчував середню школу, коли в Дара в 2011 році спалахнули протести проти авторитарного правління Асада. Абдулрахман приєднався до них, і його ім’я було внесено в розшук режиму. Тоді йому було лише 16 років. Коли уряд Асада почав бомбити своїх мирних громадян, він першій зголосився лікувати поранених.

Він витягав з-під завалів поранених і ховав мертвих, а тим, хто вижив, приносив їжу, поки в його дім не влучила бомба катів Асаду.

– Я там був тоді з двома дядьками, батьковими братами. Старший брат – стоматолог помер майже на місці. Молодший, студент економіко-комерційного факультету, одразу втратив руку та ногу. Інші кінцівки йому ампутували вже в лікарні. Мені осколки влучили в ліве стегно і спину, але я вижив попри жахливу крововтрату.

Три місяці я провів у Йорданії, переніс кілька операцій, потім ще дві дуже складних – в Ізраїлі, за сприяння єврейського уряду.

Він повернувся до Сирії

Батько продавав меблі і ділився з сином своїм життєвім досвідом . Коли Абдулрахман знову зміг ходити, він знов почав співпрацювати з міжнародними неурядовими організаціями. Будував намети для біженців, допомагав організовувати лікування дітей, збирав гроші.

2018 уряд Сирії визнав організації, які фінансуються США та Великобританією і Канадою як терористичні. Їхніх активістів мали бути затримані та доставлені до суду. Тоді Абдулрахман звернувся до адвоката, щоб той допоміг йому отримати паспорт для виїзду за кордон. Сем повернувся до рідного міста. Солдати Асада не виходили на його вузькі вулички через побоювання спротиву. Вони знали, що всі мешканці проти них.

Там жив Абдулрахман з другою дружиною і двома дітьми: синами від обох шлюбів. Якщо й виходив, то лише на вулицю, де жила його родина. Одного разу він пішов у сусіднє місто Дара. Його затримали спецслужби. Він провів у в’язниці 74 дні. Він розповідає про водяний борд, ураження електричним струмом і тортури під назвою «колесо», коли жертву згинають навпіл, запихають у автомобільну шину та б’ють.

– Нарешті мене погодилися відпустити за 30 тисяч доларів. Їх довелося передати директору департаменту спецслужб, щоб той не передав справу до суду в Дамаску. Інакше б мене вбили, повісили або я б безслідно зник, як це повсякчас буває з “непокірними”.

Батько Абдула продав два меблевих магазини, автомобіль і позичив 11 000 доларів від родичів на порятунок сина від чиновників режиму Асаду.

– Я вийшов із в’язниці і негайно викликав адвоката, щоб він оформив документи для мене, дружини та обох синів, – розповідає Абдулрахман.

Сирійська жінка, яка перекладає нашу розмову, пояснює мені, що в їхній країні це нормальна практика. Після розлучення жінка часто залишає дитину на виховання колишньому чоловікові. Це полегшує їй повторний шлюб.

Однак Абдулрахман пішов сам. – Мені не вистачало грошей, щоб заплатити за дружину та двох дітей, – пояснює він. – До того ж у мене щойно народився другий син, і мені довелося негайно тікати.

Легально він не міг перетнути кордон. Він досі перебував у державному розшуку. Підроблений документ, що підтверджує його військовий статус, він купив у осіб, які співпрацюють з урядом, за 400 доларів. Відпустили на кордоні з Ліваном.

Друзі порадили йому зробити візу до Росії, а звідти він поїхав до Білорусі, а потім до Польщі та на Захід.

У Лівані знайшов у Facebook контрабандиста, батько дав йому гроші на російську візу, квиток на літак, перебування в Білорусі та всі таксі до кордону та назад. Абдулрахман заплатив контрабандисту приблизно 11 000 злотих. доларів. Чоловік запевнив мене, що це дуже легкий шлях і він без проблем доїде до місця призначення.

– Це мафії, які лише виманюють гроші. Але в мене не було вибору. Якби я залишився, вони б мене вбили або замкнули назавжди, – каже Абдулрахман.

Москва, Польща, Литва, Латвія

Він прилетів до Об’єднаних Арабських Еміратів і приземлився в Москві в жовтні 2022 року. Потім з контрабандистом і без візи на машині поїхав до Білорусі. Він тричі намагався потрапити до Польщі в групі з іншими людьми. Польська охорона зупинила їх, обшукала і викинула в Білорусь. Абдулрахман і його супутники повернулися до Мінська, а через 2-3 дні повторили спробу.

Контрабандист надсилав їм наступні пункти на відстані кількох кілометрів, де вони мали перетнути кордон.

Одного разу вони переправлялися через річку групою з 25 чоловік.

– Було -11°C. Польські прикордонники зупинили нас, знищили наші телефони, відібрали SIM-карти, розбили павербанки, наказали роздягтися догола, штовхали в Білорусь і бризнули сльозогінним газом. Вони перекинули трусики і футболки через паркан.

Білоруси вивели нас до наступного очка, але не обіграли. Минулого разу поляки посадили нас на два дні і змусили підписати папери про заборону на в’їзд до ЄС. Також погрожували, що якщо ми знову спробуємо перетнути кордон, то нас посадять на кілька років.

Вирішили спробувати в Литві. 2 грудня 2022 року Абдулрахман опинився в лісі між Білоруссю та Литвою в групі з 15 осіб, були також жінки та діти.

Контрабандист відправив їх на нове місце – у Латвію. Вони йшли лісом з 05:00 ранку. О 10:00 вечора вони перетнули кордон і продовжили шлях. Вони побачили машину. Вони бігли, але це був прикордонник. Абдулам, одній дівчині та трьом хлопцям вдалося втекти. Вони викликали контрабандиста, бо були близько до місця, де він мав їх забрати.

Він сказав нам почекати, поки полювання заспокоїться. Був сильний мороз і сніг, було дуже холодно, але контрабандист сказав, що ніхто не приїде, бо латвійський прикордонник полює на контрабандистів.

Він запропонував їм здатися охороні або дочекатися ранку. Тоді хтось їх підбере.

– Ми всю ніч ходили навколо дерева, щоб не замерзнути і щоб сніг не засипав нас, – згадує Абдулрахман.

Вони ще тричі намагалися перетнути кордон з Латвією. Щоразу їх ловили латиські охоронці. Вони забрали сім-карти та павербанки, знищили телефонні розетки та викинули на бік Білорусі.

Ми розмовляємо півтори години, Абдулрахман починає щось переглядати в телефоні та слухати повідомлення. Він дратується на перекладачку, коли вона чогось не розуміє. Він підвищує голос.

– Хочеш перерву? – Я питаю. Але він повертається до історії. Він знову зупиняється, дзвонить комусь і нарешті заявляє, що з нього досить. На сьогодні ми закінчили.

Добрий латиш із сигаретою

Приходжу опівдні, як домовилися. Кімната Абдула замкнена. Історія покинута. Я дзвоню в WhatsApp, і він нарешті відкриває двері. Здається, зламався. Він питає, чи я йому допоможу. Він показує на телефоні відео дитини без сідниць. Через перекладача він розповідає історію свого племінника. Від м’язів і шкіри після вибуху бомби на полі майже нічого не залишилося. Хлопчику потрібен інвалідний візок. Коштує 800 євро. Сім’я не може собі цього дозволити. Абдулрахман запитує, чи допоможу я йому зібрати гроші. Я обіцяю допомогти тобі зібрати колекцію.

З розповіді Абдула повертаємося до Латвії. Під час останньої спроби перетнути кордон у Абдула відмовили ноги. Його супутники не хотіли залишати його, але були надто втомлені, щоб нести його, тому вирішили здатися. Вони сіли біля дороги.

Люди в балаклавах

– Я благав їх про допомогу, мовляв, не можу ходити, – згадує Абдулрахман. Вони били його в ногу електрошокером. Він нічого не відчував. Потім цілили в бік живота.

– Біль був страшенний, доходив до голови. Вони повірили, що я не можу ходити, і наказали іншим віднести мене до машини.

Усіх відвезли до табору в лісі, куди вони вже кілька разів потрапляли. Він складався з кількох наметів. Абдулу, у мокрому одязі, було так холодно, а нога боліла так, що він втратив свідомість.

Чоловіки в масках облили йому обличчя крижаною водою, били ногами в живіт і в ногу, де було поранення.

Четверо людей у ​​балаклавах відвели його до порожнього намету і через перекладача запитали, що з ним. Він розповів нам про те, як його ногу було поранено під час бомбардування в Сирії, про те, як вона застрягла металевими осколками, і про те, як лікарям довелося видаляти частину нервів зі стегна.

І сказали, щоб він роздягнувся і показав місце. Абдулрахман зняв штани. Один із латишів запалив цигарку й загасив її собі на стегні. — крикнув Абдул, і латвієць затягнувся й знову поставив розжарену сигарету, щоб вона обпекла йому шкіру, але не згасла. Кілька разів вистрілив, наче не чув, як кричить сирієць. – Це тривало близько 10 хвилин, у мене шість балів. Я досі пам’ятаю, як мені було боляче. – каже Абдулрахман.

Занесли його до намету з хворими. Поклали їх, як і всіх, на нейлонову підлогу. – Пам’ятаю трьох афганців без ніг і єгиптянина без ноги. Їм їх ампутували після обмороження. Там все було одне велике запалення. Запах крові, необроблених, гнійних ран і дезінфікуючих засобів. Люди стогнали. На підлозі лежали мокрі ковдри та сніг. Кімната смерті. Я пробув там чотири дні. Нога запалилася, я знову втратив свідомість.

Нарешті охорона викликала поліцію, а поліція – швидку. Його відвезли на добу в лікарню, зробили аналізи, потім міліція забрала в закритий табір і посадила в карцер.

Через тиждень його перевели до табору відкритого типу в Ризі. – Подзвонив контрабандисту, який прислав за мною машину. Ми без проблем перетнули Латвію, Литву та Польщу. 20 лютого цього року я приїхав до Німеччини. Я відчував себе в безпеці.

Безпечний притулок у День біженця

Абдулрахман подав заяву на міжнародний захист у Бохумі, і його відвезли у відкритий табір у Кельні.

– Нас було четверо в одній кімнаті. Вони давали їжу тричі на день і 42 євро кишенькових грошей щовівторка. Ми могли займатися в спортзалі і вивчати німецьку двічі на тиждень.

Через місяць його перевели до табору в Герні. Є великі намети з перегородками, шість осіб в одній кімнаті, 300 осіб в наметі. Спільні ванні кімнати та погана їжа. У середині квітня ув’язнені протестували проти важких умов. Вони кричали, що бракує хліба, туалетного паперу, мила, стелі та дверей. Вони місяцями застрягли в місці, призначеному для кількаденного перебування.

– Було важко, – зізнається Абдулрахман, він провів там чотири місяці.

Лист про відмову від захисту надійшов поштою до табору на початку червня. – Я очікував такого рішення, тому що в Латвії у мене примусово брали відбитки пальців, але боявся депортації. Про Латвію навіть чути не хочу.

Я думав про те, щоб попросити якусь родину в Німеччині сховати мене, доки мої відбитки пальців не будуть видалені з системи. На щастя, одна з громадських організацій надала мені адвоката і пообіцяла подати документи на церковний притулок. Наступні 18 днів я чекав новин із серцем у рукаві. Я боявся, що приїде міліція і забере мене в закритий пересильний табір.

У День біженця, 20 червня цього року, для Абдула знайшлося місце в синьо-білій кімнаті. Одна з небагатьох речей, які належать йому тут, — синій килимок, на якому він молився Аллаху у своїй квартирі в Сирії. Тепер він робить це в будівлі, що належить євангелістам. – Я поважаю їх, і вони поважають мене, – запевняє Абдулрахман.

Ми прощаємося з ним, я залишаю Абдулу одного в його притулку. Я пам’ятаю, що сказала юрист із питань притулку Цецилія Юрецька про підтримку людей, «схованих» у церковному притулку. Буває, що такі люди певний час перебувають у Німеччині, знають мову, працюють і незалежні. А іншим у всьому потрібна підтримка. Якщо паства не може надати таку підтримку, вона звертається за допомогою до церков, з якими співпрацює. Коли, незважаючи на це, громада не може знайти нікого, хто знає мову біженця і має час допомогти йому, вона оголошує церковний притулок без такої підтримки.

– Особливо це стосується Берліна, тому що тут усі дуже зайняті, а потреби великі. Однак ми намагаємося уникати цього, оскільки це не є хорошим рішенням.

Текст створено завдяки стипендії Фундації польсько-німецької співпраці. Я хотів би подякувати Сесілії Юрецькій з Asyl in der Kirche Berlin Brandenburg, Ocalenie та Hope&Humanity Foundation за їхню допомогу.

Дякуємо, що дочитали нашу статтю до кінця. Якщо ви хочете бути в курсі новин, відвідайте наш сайт ще раз! Якщо вам сподобалася стаття, поділіться нею з іншими, поділившись нею в соціальних мережах – нижче є швидкі посилання, якими можна поділитися.

Гарного Вам дня!

Автор Ред

Джерело oko.press

Оригінальний вміст із цього твору можна використовувати згідно з умовами ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 license