В Інтернеті є ціла плеяда груп та спільнот, учасники яких постять один одному картинки з підписами на кшталт “став лайк, якщо пам’ятаєш яке в СРСР було смачне морозиво і хочеш назад у СРСР”. Про те, що єдиним конкурентом “смачного радянського морозива” були бурульки, автори подібних картинок чомусь замовчують, як не говорять і правди про те, яким насправді було радянське життя.
Багатьом радянським громадянам життя в Союзі можливо і справді здавалося легким і вільним — особливо тим, хто ніколи не виїжджав за кордон (таких було 98%), не читав книг і не слухав закордонне радіо. Не маючи жодної точки відліку та точки для порівняння, можна було дійсно вирішити, що живеш у найвільнішій та найщасливішій країні. Насправді ж життя в СРСР було сповнене заборон і слів “НЕ МОЖНА”, заборонялися навіть ті речі, які становлять нормальне природне право людини.
Отже, в сьогоднішньому посту ми поговоримо про ті речі, які були заборонені в СРСР, і ви побачите, якою в’язницею народів була ця країна.
1. Не можна було критикувати владу.
Це звучить дивно, але деякі фанати СРСР серйозно стверджують, що після жовтневого перевороту 1917 року в країні стало нібито більше свободи. Насправді, це неправда — я далеко не ідеалізую царську Росію, але після 1905 року там у великій кількості видавалися опозиційні видання, існувало безліч партій, владу критикували та висміювали в карикатурах, і нікого за це не садили.
Після того, як до влади прийшли більшовики — будь-яка критика влади стала під забороною, то якщо було зроблено суттєвий крок у плані громадянських свобод. Існувала навіть справжня кримінальна стаття за “антирадянську агітацію” – до якої могли підшити, наприклад, донос на сусіда комунальною кухнею – “сказав, що у нас у країні перебої з олією, мабуть прихований антипорадник!”. Загалом ніяка легальна критика влади в СРСР була неможлива — критиків просто садили.
2. Не можна було виїжджати за кордон.
Багато хто цього не знає, але без дозволу влади та “наявності підстави” ніхто з країни загального щастя вас би не випустив. Просто так за власним бажанням виїхати і подивитися світ радянська людина права не мала — обов’язково треба було “підставу” у вигляді якоїсь поїздки на симпозіум, наукову конференцію або, на крайній край, тур по комсомольській лінії.
За закордонні поїздки на симпозіуми билися співробітники у всяких там НДІ, а тури теж були дефіцитною і рідкісною річчю, яка діставалася далеко не всім. Ще перед поїздкою потрібно було пройти вкрай принизливу процедуру “перевірок” численними лініями — держава вирішувала, чи може вона нарешті випустити свого кріпака за кордон.
Неважко здогадатися, що за кордон із СРСР виїжджала мізерна кількість людей — головним чином із середовища міської інтелігенції. Інші 98% населення задовольнялися казками про “загнивающий Захід”, який ось-ось вступить на шлях революційного комунізму.
3. Не можна було вільно пересуватися усередині СРСР.
Так, не знали? Жодного “вільного переміщення” всередині СРСР не існувало. Тобто, звичайно, у похід горами з рюкзаком ви могли піти, а ось переїхати за власним бажанням до Москви, Мінська чи Києва — не могли. Для цього було придумано інститут “прописки” — яка фактично забороняла вільний дозвіл без будь-яких там відкріпних паперів від поміщика з роботи, напрямків та іншого.
Ще раз — у СРСР ви не могли просто так переїхати туди, куди забажаєте. А радянські селяни взагалі не мали паспортів з 1935 по 1974 роки — 50 мільйонам людей не дозволялося залишати своє село більш як на 30 днів, і для такого виїзду треба було брати дозвіл у сільраді. Що це, якщо не рабство і не кріпацтво?
4. Не можна було займатися бізнесом.
Жодної приватної зайнятості в СРСР не існувало — підприємців було оголошено “нахлібниками та спекулянтами” і поставлено поза законом. Фактично, в СРСР людина не могла реалізувати своє невід’ємне право на самозайнятість — у кращих традиціях кріпацтва держава сама вирішувала, хто і на кого працюватиме і скільки грошей отримуватиме.
Окрема боротьба велася зі “спекулянтами” – тими, хто знав, де купити дешевше та продати дорожче. При цьому сама держава займалася тим самим — купувала за кордоном товари та перепродавала їх на внутрішньому ринку з прибутком, але “простим радянським кріпакам” займатися тим самим було заборонено. Ну, як, вже хочете повернутися назад до СРСР?
5. Не можна було зберігати валюту.
Зрозуміло, у самої держави СРСР були валютні запаси – за валюту в країни Заходу продавалися різні радянські товари (головним чином, сировина), після чого цю ж валюту в Заходу закуповувалися всякі корисні ніштяки, але простим радянським громадянам зберігати валюту було не можна — за це була кримінальна стаття.
Громадянин, який має валютні запаси, може почуватися вільною людиною, яка будь-якої миті може виїхати за кордон — але СРСР не були потрібні вільні громадяни, тому вільне ходіння валюти було повністю під забороною. У пізньому СРСР “найміцнішою валютою” називали алкоголь, пляшками з яким розраховувалися за роботу з лікарями, сантехніками тощо.
6. Не можна було купити нерухомість.
Радянські громадяни були позбавлені невід’ємного права на приватну власність — у тому випадку, коли йшлося про щось серйозніше за іржавий дуршлаг, подерті шкарпетки та підшивки журналів “Наука і життя” за 1983-86 роки — наприклад, про квартиру. Вільного ринку нерухомості в СРСР не існувало — тобто не можна було просто прийти і купити квартиру, що вам сподобалася, або продати свою власну, нажиту непосильною працею.
Щоправда, тут були деякі варіанти – скажімо, в пізньому СРСР можна було продавати кооперативні квартири, але тільки членам кооперативу, плюс здійснювалися також “непрямі продажі” – скажімо, коли люди домовлялися про якийсь хитрий обмін, роз’їзд/переїзд, внаслідок чого одна із сторін отримувала негласну грошову компенсацію. Але все це було, говорячи по-білоруськи, “за межами закону”, такі угоди не були масовими, ніяк не захищалися і нічого не гарантували.
7. Не можна було читати, що хочеш.
Один з головних радянських міфів — це те, що СРСР був нібито “країною, що найбільш читає”. Цей міф народився через підрахунок загальної кількості проданої населенню макулатури — вона була справді чимала, бо на друкування книг була державна монополія, і держава впарювала населенню тонни всякого сміття в гарних обкладинках. Більшість купували ці книги просто для інтер’єру — щоб було що поставити на полиці.
Що видавалося у СРСР? Всяка нудна “класика” XIX століття (головним чином, з “критикою царизму”), радянські письменники на кшталт Гайдара або Лева Кассіля, книги-мемуари на кшталт “Малої землі” Брежнєва, трохи казок народів світу та наукова література, на кшталт “Довідника шофера газогенераторних автомобілів”. Ось, власне, і все.
Від світової класики XX століття, від мислителів на кшталт Кафки, Оруелла та Бертрана Рассела радянські читачі були повністю відрізані. Були під забороною і добрі російські письменники — остаточно п’ятдесятих років було повністю заборонено Булгаков, до вісімдесятих років забороняли Солженіцина і Пастернака. Все це залишило величезний інтелектуальний пролом у житті цілих поколінь — що, до речі, відчувається ще й сьогодні.
8. Не можна було отримати безкоштовну освіту.
Думаю, це буде одним із найнесподіваніших пунктів для фанатів СРСР — адже вони часто розповідають казки про “безкоштовні квартири” і “безкоштовну освіту” в Союзі. Насправді жодної безкоштовної освіти (як, загалом, і безкоштовних квартир) у СРСР не існувало — з 1940 року платною була освіта у старших класах школи та у ВНЗ — навчання у столичних школах коштувало 200 рублів на рік, у провінційних — 150, за навчання у ВНЗ платили у 2 рази дорожче.
Цю пряму оплату за навчання у ВНЗ скасували тільки за часів Хрущова, але й тут була каверза — після закінчення ВНЗ студент в обов’язковому порядку мав відпрацювати 2 роки за розподілом — фактично, з лишком відпрацьовуючи вартість навчання, відмовитися від цього було не можна. То яка ж це “безкоштовна освіта”? Це як якщо я скажу вам – “давайте я вас безкоштовно навчу користуватися комп’ютером, а ви мені за це рік прибиратимете квартиру”.
Добре, що СРСР – “в’язниця народів” – розпався, але частина тієї в’язниці все ще не хоче залишитися у минулому та продовжує використовувати населення за для своїх потреб.
Автор: Максим Мирович
Переклад та адаптація: Алекс Альтшуллер
