Звичайна оповідь про звичайний офіс: початок незвичної історії
У своєму новому збірнику Normal People Don’t Act Like This українська авторка Катерина Києвіт Kateryna Kievit перетворює звичайний офіси з його комерційним світлом, недозламані принтери та забуті торгові автомати, схожі на сюрреалістичних героїв, які говорять як справжні люди – про відчуження, про ніжність і тихий бунт…
Виправдання здорового глузду перед абсурдом, що поєднують сатиру й емоційну глибину, відгукуються в кожному, хто хоч раз занадто довго дивився на миготливий курсор на моніторі і питав себе: «А взагалі ця система дивиться комусь у відповідь?»
Тепер, живучі у Бельгії, авторка крізь призму снів повертається до досвіду псевдоєвропейської корпоративної культури України — і знаходить не логіку, а метафору культу Азії посеред українських ланів як спосіб ясного бачення. У цьому інтерв’ю ми дізнаємося про революційні скріпки, які хитають нестабільні Excel-таблиці. та про те, чому емоційне вигоряння сьогодні є виявляється замаскованим благословенням для справжніх інтелектуалів.
Зазирнути в її дивний і ніжний світ? Дивиться збірку Normal People Don’t Act Like Thisвід Можливо, після цього ви інакше подивитеся на світло у своєму офісі.
Питання: Ваша збірка — сюрреалістична, фрагментарна, і водночас дивно знайома. З чого все почалося?
Катерина Києвіт:
З виснаження — з емоційного вигоряння, яке змусило мене побачити офісне життя як щось водночас абсурдне й поетичне. Джерелом став мій досвід роботи у великій компанії в Україні — досвід, що залишив глибокий слід, хоча на той час я не могла його повністю усвідомити. Лише переїхавши до Бельгії, у м’яке й підтримувальне середовище, я отримала відстань і безпеку, щоб повернутися до цього складного емоційного простору. Те, що раніше здавалося нестерпним, стало матеріалом для роздумів — а згодом і для прози. Я перестала намагатися зрозуміти корпоративний світ логічно — і почала перекладати його на мову метафор. Так з’явилися історії на кшталт Pavlo Phoenix із It Was Just Another Monday Burnout чи Tailomachy — сюрреалістичні, символічні відповіді на цілком реальні речі.
Питання: Як би ви описали свій стиль тому, хто ніколи вас не читав?
Катерина Києвіт:
Сюрреалістична сатира з ніжністю. Я запозичую елементи з міфів, технологій та офісного жаргону, щоб створити емоційні алегорії. Мене не цікавить «правильний» спосіб розповідати історії — мені важлива правда, яка проявляється, коли структура розпадається. Уявіть Франца Кафку, який читає канал у Slack — тільки з більшою ніжністю.
Питання: Серед ваших героїв — революційна скріпка, собака з бунтівним хвостом і торговий автомат, здатний закохатися. Чому ви пишете про неживі предмети?
Катерина Києвіт:
Тому що вони слухають. На відміну від людей, предмети не перебивають. Вони тихо нас вбирають. Мені здається, наше емоційне життя залишає осад на речах — клавіатурах, чашках, вимикачах. Писати з їхньої точки зору — це обійти его і доторкнутися до чогось універсального: туги, відданості, абсурду, розпаду.
Питання: Багато ваших історій відбуваються в сюрреалістичних офісах або на фабриках, де мова й системи спотворюють реальність. Чим вас приваблює корпоративне середовище як літературний простір?
Катерина Києвіт:
Це сучасні храми сенсу — або його руйнування. У місцях на кшталт офісів чи виробничих ліній усе організовано, позначено, зарегламентовано — але люди часто почуваються загубленими, відчуженими або потроху зникають. Це протиріччя мене захоплює. Наприклад, у розповіді Duat нічна зміна на європейській фабриці стає спуском у підземний світ — майже буквально. Корпоративне середовище перетворюється на міфологічну сцену, де емоції ховаються за протоколами, а особистість розчиняється у функції. Мене цікавить, як системи формують нас — і як крізь їхні тріщини просочується поезія.
Дивиться також: Психологи розповіли, чому страждають хороші люди
Питання: Один з оповідань ви присвятили українському письменнику Андрію Любці. Чому саме йому?
Катерина Києвіт:
Його тексти, як і мої, танцюють між абсурдом і емоцією. Оповідання Sleeping in the Office — це мовчазний жест у бік цієї чутливості, де навіть дрібна дія — як-от заснути на роботі — стає актом довіри, вразливості й несподіваної близькості. Любка навчив мене цінувати ці проміжні стани.
Питання: Для кого ця книжка? Кому варто її читати?
Катерина Києвіт:
Для всіх, хто коли-небудь почувався «не в темі», навіть якщо робив усе правильно. Для тих, хто намагався вписатися в систему, але натомість розчинився. Для людей, яким боляче від абсурду, але які вміють сміятися крізь нього. Якщо ви коли-небудь ставили собі питання: «Це я збожеволіла, чи світ навколо?» — ця книжка для вас.
Normal People Don’t Act Like This — це не просто набір дивакуватих оповідань. Це емоційний екран, у якому читач може побачити себе — втомленого, розгубленого, чутливого. Це книжка, яка не дає готових відповідей, але створює простір, у якому безпечно бути дивним, м’яким, живим.
Питання: Ви згадували, що книга поділена на три частини: «Ритуал», «Статика» і «Світловий сигнал». Чому саме така структура?
Катерина Києвіт:
Це шлях трансформації. «Ритуал» — це сценарії нашого життя: звички, системи, режим виживання. «Статика» — це вигоряння, відрив, збій. А «Світловий сигнал» — це проблиск чогось іншого: зв’язку, пам’яті, ніжності. Це не хепі-енд, а зсув у сприйнятті. Історії не завершуються — вони наближаються до відчуття.
Питання: У багатьох історіях відчувається щось глибше, ніж сатира чи абсурд — ніби це психологічна драма. Ви писали ці тексти як форму терапії? А для читача — що це може дати емоційно?
Катерина Києвіт:
Так, багато текстів починалися саме з болю — приглушеного, прихованого, непоміченого. Але в процесі письма цей біль перетворювався — не на жалість, а на щось впізнаване. Я не люблю дидактику в літературі, але вірю в емоційне відлуння. Люди читають ці історії й кажуть: «Я не знаю, чому це смішно і боляче водночас, але це про мене». І в цьому для мене — сенс.
Це не просто про офіси. Це про втрату себе, про намагання відповідати, про бажання бути побаченим, про тихе “я не витримую”. Але водночас — про ніжність, яка пробивається навіть крізь Excel. Якщо хтось відчув, що його досвід більше не здається дивним чи соромним — значить, ця книжка вже зробила свою справу.
Питання: Ви плануєте перекладати книгу українською або нідерландською мовами?
Катерина Києвіт:
Так, зрештою — принаймні я на це сподіваюся. Українська — це мова, яка сформувала моє емоційне поле, тому переклад виглядає природним і необхідним. Нідерландська — це моя теперішня реальність. Я хотіла б, щоб книга існувала трьома мовами — не просто як мовна вправа, а щоб побачити, як змінюється тональність, що залишається ніжним, а що набуває зубів. Це не переклад — це реінкарнація.
Дивиться також: Скорпіон: історія одного з найжорстокіших серійникiв Польщі
Питання: Яку роль відіграє Україна у вашому письмі — емоційно, культурно, мовно?
Катерина Києвіт:
Це фонова мелодія в усьому. Навіть коли я пишу англійською, ритм, структура, емоційна текстура — все вкорінене в українському досвіді. Я виросла серед абсурду й ніжності, краси поруч із бюрократією. Ця подвійність сформувала мене. Мій гумор, моя меланхолія, мій опір цинізму — все це по-своєму українське.
Це відчувається в персонажах. Павло Фенікс, який щопонеділка згорає біля кавомашини — його біль пронизаний іронією й гідністю. Уляна, яка нарешті відповідає своєму внутрішньому критику — а той, Плиткар, говорить голосом, натхненним українською лайкою: прямою, поетичною, колючою. Навіть Ярема, стажер із Soup, застряглий між обов’язком і абсурдом — він теж дихає культурною пам’яттю. Це не просто імена — за ними історія, інтонація, вага, від яких я не хочу — і не можу — відмовитися.
Питання: Ваше прізвище-псевдонім «Києвіт» легко сприймається як відсилання до Києва. Це навмисна гра?
Катерина Києвіт:
Це цікаве співпадіння, але насправді «Києвіт» походить не від Києва, а від слова «чайка» — через переклад прізвища одного з моїх предків по лінії матері. Голландською «kievit» — це як раз один з видів птаха родини чарівних польових птахів, трохи схожих на чайку, з чорно-білим пір’ям і хохолком. Мені сподобалась ця гра значень: поєднання польоту та легкості. А вже потім я побачила, як це ім’я органічно зливається з київською ідентичністю — і прийняла це як ще одну багатошарову деталь. Псевдонім, який водночас і про птаха, і про місто, і про коріння.
Питання: Що ви сподіваєтеся, читачі винесуть із вашої книжки?
Катерина Києвіт:
Що почуватися дивним — це нормально. Відчуження — не поразка, а часто перша ознака того, що в тобі щось прокидається. А щоб вижити в сучасному світі, іноді потрібно відпустити логіку — і довіритися поезії.
Питання: Що далі у вашій письменницькій кар’єрі?
Катерина Києвіт:
Я повільно починаю працювати над повноцінним романом — він продовжує мої дослідження систем, бажання та тихої трансформації, але вже через довшу й стійкішу сюжетну лінію. Він ще фрагментарний, подекуди сюрреалістичний, але поступово починає набирати обрисів. І, до речі, перші сторінки цього роману вже є в кінці Normal People Don’t Act Like This. Уважний читач знайде їх як натяк — двері, що починає відчинятися. Я також ділюся короткими текстами на Substack, у TikTok і надсилаю оповідання в літературні журнали. Але передусім — я слухаю. Наступну дивину, яка захоче заговорити.
Хочете зазирнути в її дивний і ніжний світ? Прочитайте інтерв’ю — і не забудьте придбати примірник Normal People Don’t Act Like This. Можливо, після цього ви інакше подивитеся на світло у своєму офісі.
